Борімося — поборемо! Нам бог помагає!
"Павло Германович" (2015-04-22)
«Вкотре в освітній політиці держави ДЕКЛАРУЄТЬСЯ ідея гуманізації освіти» (С. 1)
«З. Абасов називає негативне ставлення вчителів до інновацій найбільш нездоланною перешкодою для їх втілення» (С. 2)
Бідна держава – вона декларує, декларує, а несвідомі вчителі «ігнорують» ці декларації. Реформування освіти – це комплекс заходів, і на кожному щаблі освітянської ієрархії є свої відповідальні за певну ділянку реалізації освітніх цілей. Я знаю багато вчителів, які на свій страх і ризик намагаються здійснювати нововведення, але перестраховики, які сидять трохи вище не сприяють цьому. Тому я не вважаю, що «…негативне ставлення вчителів до інновацій найбільш нездоланною перешкодою для їх втілення». Якщо вона нездоланна, то чого ж за це братися? Всеодно не здолаємо.
«Вчитель здебільшого продовжує гордо нести звання носія знань вбачаючи своїм головним завданням підготовку учнів до здачі ЗНО…. Офіційна школа вдає, ніби не помічає цих явищ»
За сучасного змісту освіти (основні навчальні дисципліни, обсяг і складність інформації, спосіб викладання) вчителю важко виділити час на загальний, гармонійний, духовний розвиток учня. А зміст освіти складає не вчитель. Реформування, інноваційних змін потребує вся освітня система (не ототожнювати із системою освіти), тож свій внесок повинні зробити усі ланки цієї освіти. Учитель лише одна ланка, важлива але не єдина і не настільки непіддатна, як їй приписують.
«ГОЛОВНОЮ ПРИЧИНОЮ цих явищ бачиться передусім формальність декларованої гуманізації освітнього простору. Реальне шкільне життя здебільшого антигуманне за змістом і формами його організації, байдуже до людських потреб як учнів , так і вчителів, а гуманістичні ідеали донині не визначають суті освітніх систем, і особливо - масової освіти» (С. 3)
От з цим ми на 100 % згодні. Так все ж названа інша головна причина – не вчитель.
«…адже ніхто не переймається проблемами здоров’я дитини і педагога, ніхто не дбає про етику педагогічних інновацій» (С. 3)
Так таки не лише вчитель, а «ніхто». Потрібно назвати кожного з цих «ніхто», щоб вони стали «кимось», кому що належить робити, у кого за що спитати, і кому у кого питати. Називаємо: керівники держави, міністр освіти зі свитою, обласні, районні освітянські чиновники і методичні служби, директори шкіл, їхні заступники, учителі, працівники система підготовки і перепідготовки вчителів і керівних кадрів, нерішучість частини науковців від педагогіки і психології.
«…духовний гуманізм, це не тільки одухотворення й олюднення змісту й форм організації навчально-виховної діяльності та міжособистісних відносин між батьками, учнями та вчителями. Це ще й добровільна глибока морально-психологічна перебудова вчителя, внутрішня переорієнтація системи духовних цінностей, усвідомлення якісно вищої відповідальності за свою роботу на ґрунті власної гідності та цінності й гідності іншої людини» (С. 6)
Автор коментаря є активним учасником громадської організації «Всеукраїнської асоціації гуманної педагогіки». Приємно ділитися думками з однодумцями. Але «Чому б нам не стати героями духу?» (Одна із тем педагогічних читань з гуманної педагогіки) і не ховати голову в пісок, а подивитися сміливіше правді у вічі – не переможе гуманістична освіта і гуманний педагог, поки ми не гуманізуємо усю освітню систему, увесь освітній простір, а тоді можна говорити про реалізацію гуманістичних цілей держави і суспільства. Поки у полі нашої уваги буде лише вчитель, то повної перемоги ми не досягнемо. Хоча рівень гуманістичної свідомості, духовного розвитку вчителя є не другорядною проблемою, її обов’язково потрібно вирішувати, але на цьому не зупинятися. Звичайно, автор статті працює у цьому сегменті. І якщо колектив його співробітників зробить у цьому напрямку значний внесок, то честь їм і хвала.
Дякую за підняту проблему!
Пиємно обмінятися думками з однодумцями.